| 20 жовтня 2020 |
| Династії авіадиспетчерів. Серветники |
Авіадиспетчер – унікальна професія, однаковою мірою складна й цікава. За прикладом батьків, які успішно працюють за цим фахом і не уявляють свого життя без улюбленої роботи, їхні діти теж часто виявляють бажання стати авіадиспетчерами. Проте необхідні здібності до цієї професії має далеко не кожна людина, навіть із-поміж тих, які отримали відповідну освіту у спеціалізованому навчальному закладі. Власник диплома – ще не авіадиспетчер. Від закінчення навчання до отримання свідоцтва диспетчера управління повітряним рухом – складні етапи професійних відборів в Украерорусі за допомогою європейських тестів, тренажерна підготовка та стажування на робочому місці, успішні результати яких дозволять отримати допуск до роботи, спершу – з інструктором, а згодом – самостійно. Тож специфіка цієї професії, висока відповідальність і відсутність права на помилку не залишає місця для припущень, що батьківської протекції може бути достатньо, аби влаштувати на роботу чиїхось дітей.
Із гордістю презентуємо вам історії кількох диспетчерських династій, представники яких успішно працюють на нашому підприємстві.
 Історія перша. Знайомтесь: батько й син Анатолій та Олександр СЕРВЕТНИКИ – диспетчери управління повітряним рухом Київського районного диспетчерського центру.
АНАТОЛІЙ СЕРВЕТНИК, батько:
«Мій батько був військовим і дуже хотів, щоб хоч один із його трьох синів теж став військовим чи носив форму. І тільки я після армії вступив до Ризького училища, щоб стати авіадиспетчером – і у них тоді була своя форма.
Перше стажування проходив у Вінниці, тоді й зрозумів, що це за робота насправді. Я зміг! І вже 32-й рік працюю за фахом. Перші 11 – теж у Вінниці, починав із обслуговування малої авіації, потім – на робочому місці, яке тоді звалось «круг». Коли перевівся в Київський районний диспетчерський центр, більш як три роки їздив із Вінниці на роботу – сам, родина жила там. А потім ми всі переїхали в Бориспіль.
На пікніки з колегами завжди збирались родинами, з дітьми. І як згадує дружина, всі розмови у нас були про роботу. Тож син точно наслухався різних професійних історій – ого скільки!
Напевно, потай я все ж хотів, щоб мій син теж став авіадиспетчером, але знаючи, що це за професія, я не впливав на його вибір. Він мав вирішити сам. Ми навіть запропонували йому звернути увагу на іншу спеціальність, проте син відповів дуже твердо: ви собі як знаєте, а я буду авіадиспетчером – і пішов у свою кімнату.
Я розумів: у сина такий характер, що він підходить для цієї професії. Він має власну думку, впевнений у своїх рішеннях, уміє досягати мети і може бути досить твердим і рішучим.
Ми працюємо із Сашею в одному центрі вже 9 років. Про нього доводилось чути тільки схвальні відгуки від колег, і це приємно».
ОЛЕКСАНДР СЕРВЕТНИК, син:
«Я один із наймолодших у зміні. Те, що мій батько працює у цьому ж центрі, не було для мене тягарем. Це звичайний виклик, один із стимулів довести – собі, в першу чергу, і всім іншим, що я потрапив сюди не завдяки прізвищу. А через прозорий кількаетапний відбір, який проходив на рівні з усіма. Я складав і тест Євроконтролю FEAST, і SDM. Вважаю, що FEAST майбутні диспетчери мають проходити перед вступом до навчального закладу, а не потім.
Відбір у 2011 році проходили понад 200 кандидатів, а місць було тоді зо 20. Моєму випуску НАУ так «пощастило»: разом із нами випустились 4 і 5 курс льотної академії в Кропивницькому, а ще було близько сорока осіб із випусків попередніх років, які теж претендували на працевлаштування в Украерорух. Я пройшов відбір, але не погодився працювати в аеропортах із дуже низькою інтенсивністю польотів. Вирішив почекати інших вакансій. А згодом мені запропонували роботу псевдопілота на диспетчерському тренажері в «Київцентраеро». Через чотири місяці з’явилась вакансія за фахом – колега пішла у декретну відпустку.
Робота авіадиспетчера – це виклик твоїй особистості, ти повинен бути найкращою версією себе, коли сідаєш на робоче місце за канал і вдягаєш гарнітуру для зв’язку з екіпажами.
Буває, думаю про роботу вдома між змінами, прокручую в голові якісь ситуації, міркую, як можна було діяти інакше, краще… Часом важко заснути. Іноді навіть розмовляти не хочеться. Дружина щось запитує, а я не можу відповідати. Через сильне моральне навантаження плюс кількагодинне напруження голосових зв’язок. Мозок – як локомотив, ти його довго розганяєш, але й зупинити потім важко. Найкраще допомагають спортивні навантаження, особисто мені – футбол, та й будь-яка зміна діяльності. Відколи з’явились діти, на риболовлю вибратись складно.
Моя сфера діяльності познайомили мене з різними людьми, завдяки яким я дізнався багато корисного для себе. Наприклад, уже два роки займаюсь недержавним пенсійним забезпеченням – це справді важлива тема, в якій на державу покладатись не варто.
Авіація у мене в душі, і я нікуди від неї не подінусь. До того ж, люблю подорожувати літаками. І щоразу, коли вилітаю з «Борисполя», я точно знаю, яка зміна працює, хто сидить зараз на робочому місці і дає команду на зліт.
У мене двоє синів, старшому – шість, молодшому – три з половиною. Нав’язувати дітям вибір професії не буду, але підтримаю, якщо захочуть продовжити династію. Кожен має прийняти свідоме рішення сам. |
| Джерело: Украерорух |
|
