Міністерство інфраструктури України
Державне підприємство
обслуговування повітряного руху України
Безпека. Ефективність. Відповідальність
In English
blank Новини
blank У дзеркалі ЗМІ
blank Прес-релізи
blank Документи
blank Фото- та відеогалерея
Новини
2 грудня 2020
«Ми не тільки controllers, ми відповідаємо ще й за сервіс – air navigation services» – керівник польотів Володимир ШКЛЯР

24 листопада 2020
Євроконтроль щойно ухвалив рішення про приєднання України до Спільної системи маршрутних зборів

23 листопада 2020
Украерорух передав гелікоптерний майданчик «Канів» Національній поліції

21 листопада 2020
З Днем Гідності та Свободи

18 листопада 2020
Позиція адміністрації Украероруху щодо неправомірності стягнення з підприємтсва середнього заробітку на виплату матеріальноі допомоги у зв’язку з виходом працівника на пенсію підтримана судами

Новини
22 серпня 2019
Герої серед нас: Павло СТАРЧЕНКО
«Каратель» – казали на нього у 2014-му свої ж, луганчани. «Ключник» – називали українські вояки, які стояли тоді в Луганському аеропорту. «Мирний птах» – таку назву має фільм, знятий столичними телевізійниками про працівника Украероруху Павла Старченка, провідного інженера аеродромного радіолокаційного комплексу служби систем електрозв’язку РСП "Київцентраеро".



Зовні він не вирізняється з-поміж простих людей. Займається цілком звичними справами: ходить на роботу, робить батькам ремонт, жартує і не береться пояснити, чим заслужив таку славу.
До кінця літа 2014 року працював у Луганській службі обслуговування повітряного руху Харківського регіонального структурного підрозділу Украероруху. Відповідав за надійну роботу наземного аеронавігаційного обладнання, яке забезпечує авіадиспетчерів інформацією, необхідною, щоб управляти повітряним рухом і дбати про безпеку польотів в українському небі.
Павло ходив «на роботу» в аеропорт і допомагав українським солдатам усе літо, коли після евакуації працівників там уже не лишилось нікого з цивільних.

Хлопцю було 27 років, коли на нього відкрили полювання. На яку небезпеку наражав себе і рідних, усвідомив тільки згодом. Він і досі числиться в розшуку на сайтах силових структур так званої «ЛНР». Але ні про що не жалкує. Хіба про те, що міг, напевно, зробити більше.

Далі – пряма мова.




АЕРОПОРТ

Працював у Луганській службі обслуговування повітряного руху інженером з радіонавігації та локації, був керівником чергової зміни. На мені була комунікація між технічним персоналом та авіадиспетчерами. Обслуговував обладнання, яке забезпечує безпеку польотів: дає інформацію про обстановку в повітряному просторі та забезпечує зв’язок між авіадиспетчерами та повітряним судном. Ми – їхні очі й вуха. В Луганську тоді стояв ще радянський локатор «Екран-85», старенький пеленгатор, радіостанції «Баклан». Таке обладнання зараз можна побачити в музеї «Київцентраеро».

У квітні 2014-го Луганський аеропорт уже обстрілювали. Ми продовжували працювати й під час обстрілів, бо того потребувала безпека повітряних суден, які літали через нашу зону – вона тоді ще не була закрита. Це не були звичні умови. Ти приходиш на роботу ¬– там стоїть військова техніка, люди зі зброєю – солдати 80-ї окремої десантно-штурмової бригади зі Львова. Ми знаходили з ними спільну мову. Я знаходив. Але не всі працівники, деякі хотіли інакшого розвитку подій.

Луганська служба весь час була в оточенні. Про нас, здається, ніхто й знати не хотів – ні в Харкові, ні в Києві.

Були спроби збройного захоплення аеродрому. Спільними діями з нашими солдатами ми не дали якимось людям зайти на диспетчерський пункт. Лише згодом розумієш, що могло з тобою статися. На самому аеродромі, по дорозі на роботу чи з роботи. У той час про таке не думалось.

КЛЮЧІ

Коли евакуювали всіх працівників нашої служби і всіх працівників аеропорту, я однак був на роботі майже щодня. Це був мій другий дім. І то була справа принципу. Треба було допомагати нашим солдатам. Вони залишались сам-на-сам з великою бідою. Поки в аеропорт ходили цивільні, можна було непомітно проносити військовим їжу. Багато хто так робив – в аеропорту працювало все село. Хоча, солдатам не менше за продукти була потрібна моральна підтримка – присутністю, словом, підказкою від того, хто добре знає місцевість, орієнтується в інженерних комунікаціях.

Того дня, коли ми з начальником технічних об’єктів Луганської служби повідключали всі об’єкти на аеродромі від резервного живлення, позамикали їх, він віддав усі ті ключі, аби були у мене, раз я нікуди не виїжджаю. Усі наші роз’їхались уже, а я жив із батьками в селі біля аеропорту. Старший брат із родиною жив у іншому.

Власне, наглядати за об’єктами не було потреби, але ключі стали прикриттям, щоб продовжувати допомагати нашим солдатам, які були в аеропорту, і зокрема на об’єктах Украероруху. Їжею, водою, корисною інформацією. Вони ж були в оточенні, і ніякий транспорт не міг до них потрапити. Їм лише з літаків скидали часом якісь контейнери, мабуть, із провіантом, але цього точно не вистачало. Якби не ключі, не мав би приводу ходити. А так казав, що маю ж перевіряти техніку. Великою мірою, ті ключі не мали ніякої цінності. Насправді ті замки нікого не спинили би.

У солдат в Луганському аеропорту постійно були сумніви, чи можна мені вірити. Я їм не нав’язувався, але ті мої поради щодо їхнього розташування на об’єктах наштовхували їх на думку, що я не інженер, а може, російський офіцер. У цьому хлопці зізнались уже потім, коли я їздив до них у Чернівці, у 2-й батальйон вісімдесятки – хлопці звідти стояли тоді в аеропорту Луганська. Я свого часу відслужив строкову службу, військова спеціальність – артилерист.



ВРЯТУВАТИСЬ НА СПАСА

На мене тривало полювання. Місцеві здавали і мій маршрут, і коли їду по воду хлопцям. Тоді стільки всього в людях проявилось… Було кілька спроб позбавити мене життя. В якийсь момент зрозумів, що далі залишатись там безглуздо: я не можу змінити ситуацію і загину дарма, ніхто не зможе врятувати – тільки я сам.

Вдома у столі був синьо-жовтий прапор. Його потім знайшли. Це було додатковим доказом того, що я – «каратєль».

Прапор України – це щось дуже рідне, своє.

Ходив із хлопцями в розвідку. Якось вранці повернувся додому. А мати зварила солдатам борщу, і я поїхав відвозити. Коли повертався з їхніх позицій біля нашого передавального центру, уже в селі мене на квадроциклі обстріляли з кулемета. Дивом уцілів. Удома нікому нічого не сказав. Але саме тоді зрозумів, що вже досить.

Поїхав із дому увечері 19 серпня, вивозив ще сусіда й сусідку з маленьким хлопчиком. Думав тільки про те, щоб вижили люди, які зі мною – треба було вирватись. Батьки навідріз відмовились залишати дім і спершу залишились. Але за кілька днів танк двічі вистрелив по нашій хаті, вони встигли втекти і до вечора ховалися у соняшниковому полі. Потім забрали документи і пішки діставались до найближчого населеного пункту, який був іще під контролем Збройних сил України.

На Луганщині я досі в розшуку – на сайті «Трибунал» і на сайті «міністерства державної безпеки» так званої «Луганської народної республіки».
Ні про що не жалкую. Хіба про те, що міг, напевно, зробити більше.
Про повернення в Луганськ не думаю. Коли весь час це тримати на умі, то й тут жити не буде коли.

ПРОФЕСІЯ

До армії і після працював у Луганському аеропорту. Спершу – на системі посадки, потім – техніком з електрозв’язку. Коли модернізували аеровокзал, був причетний до прокладання всіх нових комунікацій – інтернету, електрозв’язку, систем оповіщення – світлових табло довідки, каси, прикордонників, митниці. Це була справа моїх рук. І ці знання мені потім згодились для допомоги нашим військовим. Потім був інженером-електроніком метеостанції, працював у будівлі аеродромної диспетчерської вишки. Там мене й запримітили фахівці Украероруху.

В Украерорусі працюю з 2010 року. На мою посаду було багато претендентів, але після професійного відбору певно, саме я їм підійшов за «технічними характеристиками».
Після Луганська перевівся у Львівський підрозділ Украероруху. Хотілось подалі від минулого життя. Був такий стан, що треба було просто зануритись у роботу, аби трохи забути літо ’14-го року. Понад рік працював у Львові, простим змінним інженером на радіолокаційному комплексі. Потім переїхав у Київ.

ЛЮДИ

Через день після штурму луганського аеропорту мені подзвонили далекі родичі і повідомили, що батьків уже немає живих. Кажуть, їх розстріляли біля гаражів нашої Луганської служби. Не міг повірити у сказане, був наче в тумані. А години за чотири з невідомого номера подзвонив брат, що батьки у нього, живі. Зараз вони теж у Київській області.

Коли востаннє плакав, не згадаю. Може, коли зустрічаєшся із солдатами... Бувають такі моменти, що й чоловіки плачуть.

Відбулась переоцінка всіх цінностей. Я зрозумів, що тільки найближчі люди не зрадять, тільки вони підтримають у найважчу хвилину. Багато друзів і знайомих відпало. Хоча в очі вони не казали мені нічого.

Тепер зовсім по-іншому ставлюся до людей. Де б я не був – у транспорті, на роботі – я приглядаюсь до людей навколо, до їхньої поведінки. Це вже на підсвідомості. Уважність до всяких дрібниць. Прискіпливість до слів.

З Луганська виїхали багато моїх колег. Серед них є й сепаратисти, і нормальні люди. Спершу тісніше спілкувались із земляками. Ми ж були тут чужі. Приїхали – позаймали посади, на які хтось претендував…

Люди є люди, просто їх, як кажуть, квартирне питання погубило. Ті, хто по собі не знає, що таке війна, не розуміють, як це, коли ти мав усе, але враз не маєш нічого. Головне – при тобі залишається те, що ти вмієш робити, і рідні люди поруч.
Джерело:  Украерорух

<< попередня новина   |    до списку новин    |   наступна новина >>


мапа сайту  |   пошук  |   зворотний зв'язок  |   гостьова книга  |   посилання