Міністерство інфраструктури України
Державне підприємство
обслуговування повітряного руху України
Безпека. Ефективність. Відповідальність
In English
blank Новини
blank У дзеркалі ЗМІ
blank Прес-релізи
blank Документи
blank Фото- та відеогалерея
Новини
19 листопада 2019
У січні – жовтні 2019 року Украерорух обслужив 290 331 політ – на 12,2 % більше ніж за 10 місяців минулого

16 листопада 2019
Сьогодні – день працівників телебачення, радіо та зв’язку

15 листопада 2019
Довгоочікуваний закон про землі оборони сприятиме підвищенню безпеки польотів – Андрій ЯРМАК

14 листопада 2019
Україна однією з перших у Європі успішно запровадила оптимізовану мережу маршрутів обслуговування повітряного руху

12 листопада 2019
Фахівці Украероруху – учасники засідання авіаційного комітету НАТО

Новини
23 серпня 2019
Герої серед нас: Павло СТАРЧЕНКО
«Каратель» – казали на нього у 2014-му свої ж, луганчани. «Ключник» – називали українські вояки, які стояли тоді в Луганському аеропорту. «Мирний птах» – таку назву має фільм, знятий столичними телевізійниками про працівника Украероруху Павла Старченка, провідного інженера аеродромного радіолокаційного комплексу служби систем електрозв’язку РСП "Київцентраеро".



Зовні він не вирізняється з-поміж простих людей. Займається цілком звичними справами: ходить на роботу, робить батькам ремонт, жартує і не береться пояснити, чим заслужив таку славу.
До кінця літа 2014 року працював у Луганській службі обслуговування повітряного руху Харківського регіонального структурного підрозділу Украероруху. Відповідав за надійну роботу наземного аеронавігаційного обладнання, яке забезпечує авіадиспетчерів інформацією, необхідною, щоб управляти повітряним рухом і дбати про безпеку польотів в українському небі.
Павло ходив «на роботу» в аеропорт і допомагав українським солдатам усе літо, коли після евакуації працівників там уже не лишилось нікого з цивільних.

Хлопцю було 27 років, коли на нього відкрили полювання. На яку небезпеку наражав себе і рідних, усвідомив тільки згодом. Він і досі числиться в розшуку на сайтах силових структур так званої «ЛНР». Але ні про що не жалкує. Хіба про те, що міг, напевно, зробити більше.

Далі – пряма мова.




АЕРОПОРТ

Працював у Луганській службі обслуговування повітряного руху інженером з радіонавігації та локації, був керівником чергової зміни. На мені була комунікація між технічним персоналом та авіадиспетчерами. Обслуговував обладнання, яке забезпечує безпеку польотів: дає інформацію про обстановку в повітряному просторі та забезпечує зв’язок між авіадиспетчерами та повітряним судном. Ми – їхні очі й вуха. В Луганську тоді стояв ще радянський локатор «Екран-85», старенький пеленгатор, радіостанції «Баклан». Таке обладнання зараз можна побачити в музеї «Київцентраеро».

У квітні 2014-го Луганський аеропорт уже обстрілювали. Ми продовжували працювати й під час обстрілів, бо того потребувала безпека повітряних суден, які літали через нашу зону – вона тоді ще не була закрита. Це не були звичні умови. Ти приходиш на роботу ¬– там стоїть військова техніка, люди зі зброєю – солдати 80-ї окремої десантно-штурмової бригади зі Львова. Ми знаходили з ними спільну мову. Я знаходив. Але не всі працівники, деякі хотіли інакшого розвитку подій.

Луганська служба весь час була в оточенні. Про нас, здається, ніхто й знати не хотів – ні в Харкові, ні в Києві.

Були спроби збройного захоплення аеродрому. Спільними діями з нашими солдатами ми не дали якимось людям зайти на диспетчерський пункт. Лише згодом розумієш, що могло з тобою статися. На самому аеродромі, по дорозі на роботу чи з роботи. У той час про таке не думалось.

КЛЮЧІ

Коли евакуювали всіх працівників нашої служби і всіх працівників аеропорту, я однак був на роботі майже щодня. Це був мій другий дім. І то була справа принципу. Треба було допомагати нашим солдатам. Вони залишались сам-на-сам з великою бідою. Поки в аеропорт ходили цивільні, можна було непомітно проносити військовим їжу. Багато хто так робив – в аеропорту працювало все село. Хоча, солдатам не менше за продукти була потрібна моральна підтримка – присутністю, словом, підказкою від того, хто добре знає місцевість, орієнтується в інженерних комунікаціях.

Того дня, коли ми з начальником технічних об’єктів Луганської служби повідключали всі об’єкти на аеродромі від резервного живлення, позамикали їх, він віддав усі ті ключі, аби були у мене, раз я нікуди не виїжджаю. Усі наші роз’їхались уже, а я жив із батьками в селі біля аеропорту. Старший брат із родиною жив у іншому.

Власне, наглядати за об’єктами не було потреби, але ключі стали прикриттям, щоб продовжувати допомагати нашим солдатам, які були в аеропорту, і зокрема на об’єктах Украероруху. Їжею, водою, корисною інформацією. Вони ж були в оточенні, і ніякий транспорт не міг до них потрапити. Їм лише з літаків скидали часом якісь контейнери, мабуть, із провіантом, але цього точно не вистачало. Якби не ключі, не мав би приводу ходити. А так казав, що маю ж перевіряти техніку. Великою мірою, ті ключі не мали ніякої цінності. Насправді ті замки нікого не спинили би.

У солдат в Луганському аеропорту постійно були сумніви, чи можна мені вірити. Я їм не нав’язувався, але ті мої поради щодо їхнього розташування на об’єктах наштовхували їх на думку, що я не інженер, а може, російський офіцер. У цьому хлопці зізнались уже потім, коли я їздив до них у Чернівці, у 2-й батальйон вісімдесятки – хлопці звідти стояли тоді в аеропорту Луганська. Я свого часу відслужив строкову службу, військова спеціальність – артилерист.



ВРЯТУВАТИСЬ НА СПАСА

На мене тривало полювання. Місцеві здавали і мій маршрут, і коли їду по воду хлопцям. Тоді стільки всього в людях проявилось… Було кілька спроб позбавити мене життя. В якийсь момент зрозумів, що далі залишатись там безглуздо: я не можу змінити ситуацію і загину дарма, ніхто не зможе врятувати – тільки я сам.

Вдома у столі був синьо-жовтий прапор. Його потім знайшли. Це було додатковим доказом того, що я – «каратєль».

Прапор України – це щось дуже рідне, своє.

Ходив із хлопцями в розвідку. Якось вранці повернувся додому. А мати зварила солдатам борщу, і я поїхав відвозити. Коли повертався з їхніх позицій біля нашого передавального центру, уже в селі мене на квадроциклі обстріляли з кулемета. Дивом уцілів. Удома нікому нічого не сказав. Але саме тоді зрозумів, що вже досить.

Поїхав із дому увечері 19 серпня, вивозив ще сусіда й сусідку з маленьким хлопчиком. Думав тільки про те, щоб вижили люди, які зі мною – треба було вирватись. Батьки навідріз відмовились залишати дім і спершу залишились. Але за кілька днів танк двічі вистрелив по нашій хаті, вони встигли втекти і до вечора ховалися у соняшниковому полі. Потім забрали документи і пішки діставались до найближчого населеного пункту, який був іще під контролем Збройних сил України.

На Луганщині я досі в розшуку – на сайті «Трибунал» і на сайті «міністерства державної безпеки» так званої «Луганської народної республіки».
Ні про що не жалкую. Хіба про те, що міг, напевно, зробити більше.
Про повернення в Луганськ не думаю. Коли весь час це тримати на умі, то й тут жити не буде коли.

ПРОФЕСІЯ

До армії і після працював у Луганському аеропорту. Спершу – на системі посадки, потім – техніком з електрозв’язку. Коли модернізували аеровокзал, був причетний до прокладання всіх нових комунікацій – інтернету, електрозв’язку, систем оповіщення – світлових табло довідки, каси, прикордонників, митниці. Це була справа моїх рук. І ці знання мені потім згодились для допомоги нашим військовим. Потім був інженером-електроніком метеостанції, працював у будівлі аеродромної диспетчерської вишки. Там мене й запримітили фахівці Украероруху.

В Украерорусі працюю з 2010 року. На мою посаду було багато претендентів, але після професійного відбору певно, саме я їм підійшов за «технічними характеристиками».
Після Луганська перевівся у Львівський підрозділ Украероруху. Хотілось подалі від минулого життя. Був такий стан, що треба було просто зануритись у роботу, аби трохи забути літо ’14-го року. Понад рік працював у Львові, простим змінним інженером на радіолокаційному комплексі. Потім переїхав у Київ.

ЛЮДИ

Через день після штурму луганського аеропорту мені подзвонили далекі родичі і повідомили, що батьків уже немає живих. Кажуть, їх розстріляли біля гаражів нашої Луганської служби. Не міг повірити у сказане, був наче в тумані. А години за чотири з невідомого номера подзвонив брат, що батьки у нього, живі. Зараз вони теж у Київській області.

Коли востаннє плакав, не згадаю. Може, коли зустрічаєшся із солдатами... Бувають такі моменти, що й чоловіки плачуть.

Відбулась переоцінка всіх цінностей. Я зрозумів, що тільки найближчі люди не зрадять, тільки вони підтримають у найважчу хвилину. Багато друзів і знайомих відпало. Хоча в очі вони не казали мені нічого.

Тепер зовсім по-іншому ставлюся до людей. Де б я не був – у транспорті, на роботі – я приглядаюсь до людей навколо, до їхньої поведінки. Це вже на підсвідомості. Уважність до всяких дрібниць. Прискіпливість до слів.

З Луганська виїхали багато моїх колег. Серед них є й сепаратисти, і нормальні люди. Спершу тісніше спілкувались із земляками. Ми ж були тут чужі. Приїхали – позаймали посади, на які хтось претендував…

Люди є люди, просто їх, як кажуть, квартирне питання погубило. Ті, хто по собі не знає, що таке війна, не розуміють, як це, коли ти мав усе, але враз не маєш нічого. Головне – при тобі залишається те, що ти вмієш робити, і рідні люди поруч.
Джерело:  Украерорух

<< попередня новина   |    до списку новин    |   наступна новина >>


мапа сайту  |   пошук  |   зворотний зв'язок  |   гостьова книга  |   посилання